«Теніс — це про атмосферу»: історія тренерки-амбасадорки Валерії Паранюк

У цьому циклі матеріалів ми розповідаємо історії людей, які долучаються до проєктів Фонду Марти Костюк. Цього разу знайомимо вас із Валерією Паранюк — тренеркою-амбасадоркою «Шкільного матч-пойнту», яка допомагає дітям і вчителям відкривати для себе теніс.

У тенісі Валерія з дитинства. Сьогодні навколо нього побудоване майже все її життя: вона тренує дітей, працює в ДЮСШ — дитячо-юнацькій спортивній школі, судить тенісні змагання, долучається до розвитку тенісу на візках, грає в падел і вже потроху пробує себе як тренерка з паделу.

«У мене просто п’ять робіт», — сміється Валерія. Навіть нові захоплення в її житті довго не залишаються просто захопленнями: «Будь-яке хобі, яке я починаю, потім переростає в мою роботу».

Для справжнього перезавантаження Валерія обирає значно простіші речі — полежати, подивитися серіал і виспатися. А якщо попросити її описати себе трьома словами, вона згадує фразу зі свого Threads: «Теніс. Падел. Життя».

Сьогодні Валерія також є тренеркою-амбасадоркою проєкту «Шкільний матч-пойнт» Фонду Марти Костюк.

Від танців до тенісного корту

Шлях Валерії до тенісу почався не зовсім за планом. Спочатку батьки привели її до спортивної школи, але там сказали, що дівчинка ще надто маленька. Тоді спробували танці. «У мене там зовсім нічого не виходило, і мене вигнали», — згадує Валерія зі сміхом.

До тенісу вона повернулася у дев’ять років. Цього разу для спортивної школи починати було вже пізно, тому Валерія пішла у звичайну тенісну секцію. За кілька років їй вдалося наздогнати за рівнем дітей, які тренувалися у спортивній школі.

«Я була мовчазною дитиною й рідко казала дорослим, чого хочу сама. Куди мене приводили, там я і займалася. Питали: “Хочеш теніс?” — ну, буду займатися тенісом».

Згодом теніс перестав бути просто ще одним гуртком. Валерія дивилася професійні матчі, надихалася гравцями й, як багато дітей на корті, мріяла сама стати професійною тенісисткою.

Особливо добре вона пам’ятає свій останній дитячий турнір у Пущі-Водиці, який сьогодні жартома називає «завершенням професійної кар’єри». Учасники провели там разом тиждень, часто йшов дощ, але найбільше в пам’яті залишилася дружня атмосфера між дітьми.

Теніс — це про атмосферу і приємні емоції.

Якби сьогодні Валерія могла щось сказати тій маленькій собі, яка тільки починає грати, сказала б: «Не боятися. Вірити в себе. Все буде добре. Теніс — це дуже класно і зовсім не страшно».

Що таке «Шкільний матч-пойнт»

«Шкільний матч-пойнт» — проєкт Фонду Марти Костюк, який допомагає інтегрувати теніс в уроки фізичної культури в державних школах. Школи отримують інвентар, а вчителі проходять навчання, щоб проводити заняття з тенісу навіть без спеціальних кортів.

Тренери-амбасадори допомагають учителям опанувати методику, а потім разом із ними проводять перші уроки для дітей. Про набір тренерів Валерії розповіла Наталія Бодня. Рішення податися вона прийняла одразу: «Я люблю теніс і люблю всім про нього розповідати. Мені подобається Марта і як гравчиня, і як людина, тому я одразу вирішила податися».

Наступним етапом стала онлайн-співбесіда з Талиною Іванівною, мамою Марти. Валерія зізнається, що тоді трохи хвилювалася.

Мені було трішки страшно. Вона доволі серйозна, відповідальна, сконцентрована людина і дуже вимогливий тренер. Але потім усе було добре.

Після відбору тренери отримали методичні матеріали й самі пройшли підготовку. Далі Валерія разом з іншими тренерами провела дводенне навчання для вчителів фізичної культури, а наступним етапом стали уроки з дітьми.

П’ять хвилин тенісу замість футбольного матчу

Один із таких уроків Валерія пам’ятає особливо добре. Перед заняттям учитель фізкультури пообіцяв дітям футбольний матч, тому поява тренерів із ракетками та м’ячами спочатку зовсім їх не потішила: «Вони були такі: “Ой, ні, що це нам принесли? Ми не хочемо цим займатися. Що це взагалі таке?”».

Дітям запропонували спробувати теніс лише п’ять хвилин, а потім повернутися до запланованого матчу. Але п’яти хвилин вистачило: до кінця уроку про футбол уже ніхто не згадував: «Уже всі були зацікавлені. Вони навчилися трохи відбивати, тримати ракетку — і вже не згадували, що мали грати той матч».

За словами Валерії, подібні ситуації траплялися не раз. Частина дітей одразу підбігала подивитися, хто прийшов і навіщо приніс «ракетки з міньйонами», інші спершу не хотіли долучатися. Але ближче до кінця заняття їхнє ставлення часто змінювалося: «У багатьох уже горіли очі».

Особливу роль іноді брали на себе діти, які вже займалися тенісом. Вони допомагали друзям, показували вправи й поступово залучали до гри інших: «Це не лише про спорт. Це про ком’юніті, про комунікацію».

Коли здібності видно з першого заняття

Під час перших уроків Валерія помітила, наскільки по-різному діти справляються навіть із базовими вправами.

Теніс — це дуже багато про координацію. Є діти, яким спочатку складно навіть покласти м’яч на ракетку й утримати баланс. А є ті, хто бере ракетку вперше — і в них одразу виходить відбивати.

Іноді вже перше заняття може показати дитині здібність, про яку вона раніше навіть не здогадувалася. Для когось теніс залишиться новим досвідом, для когось стане хобі, а хтось після уроку захоче піти в секцію й тренуватися регулярно.

Водночас сам талант Валерія не ставить на перше місце.

Бажання вчитися — це завжди номер один. Потім фізична підготовка: якщо в дитини вже є база, це класно і дуже допомагає. Ну і трішки таланту, звичайно, теж потрібно.

Тому на першому занятті для неї важливо не лише те, наскільки добре дитині вже дається певна вправа, а й те, чи їй цікаво, чи вона хоче пробувати знову й продовжувати вчитися.

Коли вчителі теж беруть ракетки до рук

Під час роботи над проєктом Валерія спостерігала не лише за дітьми, а й за вчителями. Їхнє ставлення до нового формату було різним.

Дводенне навчання проходило у вихідні. Частина вчителів одразу активно включилася в процес: багато запитувала, цікавилася вправами й тим, як краще працювати з дітьми. Інші спочатку сприйняли семінар стриманіше: «Було приблизно 50 на 50. Хтось реально хотів вчитися, а хтось думав: “Чому нас у вихідний кудись привели щось слухати, якщо ми і так усе знаємо?”».

Після початку практичних уроків ставлення частини вчителів змінилося. Побачивши дітей у грі, вони більше включалися в заняття, ставили запитання й допомагали показувати вправи.

Дехто настільки захопився тенісом, що почав тренуватися разом із колегами: «Я знаю, що деякі вчителі навіть збираються, тренуються і проводять матчі один проти одного. Насправді дуже цікаво це бачити».

Водночас Валерія не ідеалізує ситуацію й говорить, що те, наскільки теніс стане частиною шкільного життя, багато в чому залежить від людей усередині самої школи: «Є вчителі, які не дуже хочуть вводити щось нове, а є прямо заряджені, які вчаться. Тому багато залежить від учителя і від директора».

«Вау, це від Марти Костюк»

На перших заняттях Валерія помітила, що далеко не всі школярі знали, хто така Марта Костюк. Найшвидше її ім’я впізнавали ті, хто вже займався тенісом: «Діти, які займаються тенісом, одразу знали: “Вау, це від Марти Костюк, класно!” А для інших я спочатку була просто дівчина, яка прийшла з ракетками й м’ячами».

Після майстер-класу Марти у Львові більше дітей почали знати її ім’я, цікавитися нею та стежити за тенісом. Валерія вважає, що бачити успіхи українських тенісистів особливо важливо саме в дитинстві.

Вона пояснює це через себе маленьку:

Якби я в дитинстві знала, що теніс на наших уроках фізкультури з’явився завдяки Марті, я б тренувалася й думала: а раптом одного дня Марта прийде до нас на урок і побачить, як я класно граю?

Для дитини професійний спорт у цей момент стає трохи ближчим, а разом із цим з’являється думка, що одного дня помітити можуть і її.

Не боятися пробувати щось нове

Валерія не знає, скільки дітей після першого шкільного уроку підуть у тенісну секцію. Для когось ракетка залишиться просто хорошим спогадом, для когось з’явиться нове хобі, а хтось одного дня захоче тренуватися серйозніше.

Якщо через десять років одна з дітей, яких вона сьогодні знайомить із тенісом, зіграє на професійному турнірі, Валерія точно знає, що відчує: «Я буду дуже щаслива. Відчую гордість від того, що теж приклала до цього руку».

А дітям, які сьогодні дивляться на ракетку й думають: «Теніс — це не для мене», Валерія радить не робити висновків до першої спроби: «Не боятися. Пробувати щось нове. Грати, дивитися теніс, відчувати його. Тому що теніс — це не лише про спорт».