«Теніс — це гра вдовгу»: Євгеній Фоменко про тиск, батьків і психологію на корті

У цьому циклі матеріалів ми розповідаємо історії людей, які долучаються до проєктів Фонду Марти Костюк. Цього разу знайомимо вас із Євгенієм Фоменком — тренером і учасником проєкту «Стипендія на навчання зі спортивної психології».

Євгеній говорить про теніс без гучних фраз — радше як про простір, де важить не лише техніка, а й те, що відбувається з людиною всередині. Він добре пам’ятає момент, коли на тренуванні все виходило, а під час гри на змаганнях ніби «все виключалося». Саме цей досвід згодом привів його до спортивної психології.

У проєкті «Стипендія на навчання зі спортивної психології» Євген знайшов не лише нові знання, а й мову для того, що давно бачив у собі, своїх учнях і батьках юних спортсменів: тиск, очікування швидкого результату, страх помилки, втрату фокусу й потребу в довгій, уважній роботі.

Євгене, з чого для вас почався теніс?

У теніс мене привів батько. Мені було вісім років, молодшому братові — майже шість, і ми почали тренуватися разом. Перший тренер був дуже цікавий: він умів працювати з дітьми, подавав усе з жартами, з якимись трюками, і нам справді було цікаво.

Потім ситуація змінилася. З часом тренера стало менше, індивідуальні заняття треба було оплачувати окремо, і батько вирішив тренувати нас самостійно. А це вже пішло складнішим шляхом. Він не був викладачем, не дуже розумів, як працювати з дитиною, у якої щось виходить, але яка водночас експресивна, вимоглива і не завжди слухняна. Для мене це був непростий досвід.

Пізніше я вже сам почав більше працювати в тенісі. Був період, коли я виїхав до Києва, хотів закріпитися в клубі «Адмірал», пробував різні варіанти. Не все вийшло так, як планувалося, але це все одно було важливо: я поступово переходив до самостійної тренерської роботи.

Ви згадували, що власний досвід тиску сильно вплинув на ваше ставлення до тренерства. Що саме залишилося з того часу?

Мабуть, найбільше — відчуття, що зі спортсменом може відбуватися щось дуже складне, а він сам не має для цього слів. У мене був стан, який я тоді не міг пояснити. На тренуванні все виходило, а коли я виходив на корт — на змагання або навіть просто на гру — у мене все виключалося повністю.

Я не знав, що з цим робити. Не знав, як це пояснити. Замість пояснень часто були мотиваційні образи, тиск, ще більше тиску. І ти наче залишаєшся з цим сам.

На перших виїзних турнірах, коли мені було десять-одинадцять років, я часто відчував себе аутсайдером. Мені здається, це теж стало однією з причин, чому мене зацікавив психологічний бік тенісу. Я хотів розібратися, що насправді відбувається з людиною в ці моменти.

«На тренуванні все виходило, а коли я виходив на корт — у мене все виключалося повністю».

Коли на курсі ви вперше впізнали власний досвід?

Багато тем були для мене не теорією, а чимось уже прожитим. Коли на курсі говорили про психологічне перевантаження перед стартом, я дуже чітко впізнав цей стан. Мені було цікаво, що його виокремлюють, що про нього можна говорити не як про «слабкість», а як про конкретний процес.

Так само мені відгукувалися теми про стосунки між спортсменом, тренером і батьками. Я сам був у цій системі з різних боків: як дитина, як спортсмен, як тренер і тепер ще як батько. Тому курс для мене не був чимось відірваним від життя. Він просто дав структуру тому, що я й так постійно бачу на корті.

Які психологічні труднощі ви найчастіше помічаєте у дітей, з якими працюєте?

Дуже часто дитина починає звинувачувати себе, коли те, що виходило на тренуванні, не виходить у живій грі. Теніс технічно складний. Ти довго вдосконалюєш рухи, удари, роботу ніг, а потім виходиш грати з іншою людиною — і раптом усе стає інакшим.

Це видно навіть у дрібних моментах: дитина кілька разів помиляється, опускає плечі й уже не чує завдання. Вона не думає про наступний м’яч — вона думає, що з нею щось не так. У цей момент багато хто починає не аналізувати задачу, а копатися в собі: «Чому я не можу? Чому я помилився?». Це самозвинувачення дуже швидко забирає впевненість.

Мені важливо навчити гравця орієнтуватися не лише на результат, а й на задачу. Бо якщо дитина бачить тільки м’яч, який не потрапив у корт, вона одразу робить висновок про себе: «Я незграбний», «У мене не виходить», «Я не можу». А насправді в цей момент може бути багато факторів: техніка, увага, напруга, темп, ситуація на корті.

Ви часто повторюєте, що теніс — це гра вдовгу. Що для вас означає ця фраза?

Це одна з головних речей, яку я намагаюся пояснювати і дітям, і батькам. У тенісі дуже хочеться швидкого результату. Людина приходить і думає: «Я закладаю собі пів року, щоб навчитися грати». Батьки приводять дитину і через два тижні вже питають, чи можна додати ще два тренування на тиждень.

Я пояснюю: ви нікуди не поспішаєте. Якщо дитині сім років, якщо вона тільки прийшла і до цього нічим системно не займалася, їй не потрібно одразу п’ять тренувань на тиждень. Їй потрібно адаптуватися, звикнути, увійти в процес. Іноді я кажу батькам: ви зараз ніби берете взайми. Можна «нагнати» швидко, але потім дитина може просісти фізично або психологічно.

Теніс — це не про «швидше, швидше, швидше». Це про гру вдовгу. Навіть якщо є здібності, навіть якщо є фінансові можливості, все одно не можна перескакувати етапи. Потрібно дати час тілу, психіці, інтересу й характеру.

«Теніс — це про гру в довгу. Навіть якщо є здібності, все одно не можна перескакувати етапи».

Як у цій історії з’являються батьки?

Батьки — це дуже важлива частина процесу. Їх не можна просто виключити. Вони є авторитетом для дитини, вони забезпечують тренування, вони багато в що вкладаються. Але саме тому з ними потрібно вміти будувати баланс.

Є батьки, які намагаються контролювати все: тренера, дитину, кожен удар, кожне рішення. На курсі це називали «батьки-вертольоти». Мені було цікаво, що така історія є не лише в нас, а й в інших країнах. Водночас важливо розуміти: навіть такі батьки часто діють із бажання допомогти. Вони теж мотиватори, теж частина розвитку.

Проблема починається тоді, коли дорослі орієнтують дитину тільки на медалі, бездоганне тренування і швидкий видимий результат. Тоді дитина починає думати не про процес, а про те, чи виправдала вона чиїсь очікування. І це дуже швидко впливає на впевненість.

Ви тренуєте і власного сина. Це інший досвід?

Так, це складно. Іноді дуже. Я не намагаюся вимагати від нього якихось надзусиль. Він хоче тренуватися, але не завжди хоче робити саме те, що я прошу. Тому ми намагаємося домовлятися, але це виходить далеко не завжди.

Найчастіше працює ігровий підхід. Через гру, через напіврозваги, але так, щоб усе одно це було адаптовано під правильну фізичну активність. У мене є набір вправ і технік, які можна впроваджувати через гру. Систему з ним я поки не форсую, бо бачу, що в житті дитини й так багато навантаження: школа, перший клас, нові події.

Я, звісно, направляю. Але не закладаю за нього, що це обов’язково має бути тенісна кар’єра. Якщо він сам це обере — тоді так. А поки я просто роблю те, що можу, і намагаюся не перетворити розвиток на тиск.

Які модулі курсу були для вас найважливішими?

Мені дуже відгукнулися модулі про фокус уваги, мотивацію і роботу з батьками. З фокусом уваги я й раніше працював, багато речей використовував інтуїтивно або з власної практики, але курс допоміг підкріпити це теорією.

Були теми про концентрацію на м’ячі, перемикання уваги з одного об’єкта на інший, про вправи, які допомагають покращувати реакцію і швидкість сприйняття рішень. Це все дуже практичні речі, які можна поступово вплітати в тренування.

А модуль про батьків був важливим, тому що це справді проблемна тема. Не в сенсі, що батьки «погані», а в сенсі, що без правильної комунікації між тренером, дитиною і родиною процес дуже легко перекошується.

Що вас найбільше зачепило в самому форматі навчання?

Мабуть, відчуття спільноти. Лектор давав конкретну інформацію, були практичні завдання, але для мене дуже цінною була саме комунікація. Питання від інших учасників, реакції людей, діалоги — це створювало відчуття, що ти не один у цих темах.

У мене не так багато професійної комунікації в українському тенісі, бо я не їжджу постійно по турнірах. Тому коли ти слухаєш, як інші тренери говорять про схожі ситуації, бачиш, як вони реагують, що їх теж це хвилює, — це запам’ятовується.

Спочатку іноді здавалося, що чогось не вистачає або що відповідь на питання поверхнева. Але потім, коли я повертався до матеріалу, аналізував його ще раз, усе поступово розкривалося. У результаті я бачив повноту.

«Для мене дуже цінною була саме комунікація: ти бачиш, що не один у цих темах».

Як би ви описали цей курс своїми словами?

Корисний. Сильний. Такий, який має бути в тренерському підході. Бо якщо тренер працює з дітьми, йому недостатньо просто знати техніку. Потрібно розуміти, як дитина адаптується, як вона переживає помилки, як реагує на тиск, як будується мотивація.

Для мене курс був ще й про структуру. Про те, що групи, рівні, задачі, психологічна підготовка, робота з батьками — усе це не окремі шматки, а частини одного процесу. І якщо тренер краще це розуміє, він може точніше допомогти дитині.

Чого, на вашу думку, зараз найбільше бракує українському тенісу?

Насамперед — структури й мікроклімату, який дозволяв би дитині спокійно, послідовно рухатися в спорті. Часто батьки не бачать зрозумілого шляху, тому намагаються пришвидшити процес або зробити ставку на короткий результат.

Такі навчання для тренерів допомагають дивитися ширше: не тільки на сьогоднішній матч чи медаль, а на довгий розвиток. Коли тренер розуміє психологічні процеси, він інакше говорить з дитиною, інакше пояснює батькам, інакше будує тренування. Це не гарантує миттєвого результату, але створює здоровіший процес. А в тенісі це дуже важливо.

Що б ви хотіли, щоб батьки юних спортсменів частіше пам’ятали?

Що дитина — не проєкт зі швидким дедлайном. Вона не має за рік обов’язково вигравати, за два — доводити всім свою перспективність, а на кожному тренуванні бути бездоганною. Дитині потрібен час.

Треба бачити не тільки помилку, а й шлях. Не тільки результат, а й задачу. Не тільки амбіцію дорослих, а й те, що відбувається з дитиною всередині процесу.

Теніс поступово вчить витримувати помилку, повертатися до наступного м’яча і не робити з одного програного розіграшу висновок про себе. Але це працює тоді, коли ми не забираємо в дитини інтерес тиском. Для мене головне — не поспішати. Дати дитині час, у якому вона не тільки вчиться грати, а й залишається в тенісі з власним бажанням повертатися на корт.