«Коли тренер спокійний, діти це відчувають»: Юлія Клименко про теніс, підлітків і роботу над собою

У цьому циклі матеріалів ми розповідаємо історії людей, які долучаються до проєктів Фонду Марти Костюк. Цього разу знайомимо вас із Юлією Клименко — тренеркою з Черкас та учасницею проєкту «Стипендія на навчання зі спортивної психології».

Юлія в тенісі із семи років, хоча її сімейна історія з цим спортом почалася ще раніше. Її батьки познайомилися на тенісному корті, а згодом вирішили познайомити з грою і своїх дітей. «Їм дуже подобалася ця гра, і, мабуть, тому згодом вони захотіли, щоб ми з братом теж спробували. Я була активною дитиною, у мене ще є молодший брат, і батькам здалося, що нам буде цікаво грати разом».

Спочатку заняття не були професійними. У Черкасах тоді бракувало кваліфікованих тренерів, а дітей збирав навколо тенісу ентузіаст. Спершу Юлія грала на місцевих змаганнях, а приблизно з дванадцяти років почала їздити на турніри в інші міста. Тоді батьки зрозуміли, що для подальшого розвитку потрібно шукати сильнішого тренера.

Від випадкової групи до тренерства

Сама Юлія тренеркою ставати не планувала. Вона здобула іншу освіту: батьки хотіли, щоб донька стала дизайнеркою інтер’єрів, а її саму більше цікавив дизайн одягу. До тенісу вже як тренерку її повернула ситуація в черкаському клубі «Селена». Коли тренерів там ставало дедалі менше, Юлії запропонували взяти одну дитячу групу, щоб діти не залишили спорт. На той момент вона вже припинила грати й погодилася спробувати.

Коли почала тренувати, я зрозуміла, що це, мабуть, мій сенс життя. Мені здається, це як покликання. Я пішла здобувати другу вищу освіту — фізична культура і спорт. Навчалася в Києві. І досі продовжую навчатися, бо мені здається, що зупинятися не можна: завжди є щось нове.

Одним із важливих досвідів на початку тренерського шляху стала робота з родиною з Канади. Юлія тренувала дівчинку, батько якої був хокеїстом, і вони почали обмінюватися своїми поглядами на тренування: вона ділилася досвідом із тенісу, він — із хокею. У цей же період Юлія почала проходити навчання ITF Level 1. «І чим більше вчилася, тим цікавіше мені ставало».

Зараз вона працює з дітьми, дорослими та аматорами. Хотіла б більше тренувати дітей, які прагнуть розвиватися професійно, але, за її словами, зібрати таку команду зараз непросто: до цього готові не всі діти й батьки.

Тренує Юлія і власних дітей. Поєднати ролі мами й тренерки складно, але цей досвід навчив її шукати різні способи донести одну й ту саму думку. «Ти перебираєш стільки варіантів і способів, як донести думку, що потім з іншими дітьми стає легше. Бо ти вже спробував багато підходів і знаєш: якщо один не працює, треба шукати інший».

«Коли тренер спокійний, діти це відчувають»

За роки роботи Юлія помітила, що діти часто гнучкіші за дорослих. У дорослих уже можуть бути сформовані установки на кшталт «я не буду», «я не можу» чи «я не хочу», тоді як дитину ще можна зацікавити й допомогти їй спробувати інший підхід. Але тиск, за її словами, знайомий усім: і тому, хто грає першим номером і знає, що його хочуть обіграти, і тому, хто виходить проти сильнішого суперника та боїться програти.

Після участі у проєкті «Стипендія на навчання зі спортивної психології» Юлія помітила зміни й у власній роботі. Уже під час навчання вона стала спокійніше реагувати на складні ситуації на тренуваннях. Учасники могли розбирати реальні приклади зі своєї практики, ставити запитання й отримувати підтримку.

Особливо це допомогло в роботі з підлітками. Найскладнішою групою Юлія називає хлопців приблизно від 12 до 16 років: вони можуть жартувати замість виконання вправ, сперечатися або перевіряти, де проходять межі дозволеного. Обговорення таких ситуацій під час курсу допомогло їй змінити власну реакцію.

Коли діти відчувають, що ти внутрішньо спокійний і не виходиш за свої рамки, їхня поведінка теж стає спокійнішою.

Юлія помітила й зворотний зв’язок: якщо тренер реагує різко, діти теж починають реагувати різкіше. Вони добре відчувають тиск, тому внутрішній стан дорослого стає частиною того, що відбувається на тренуванні.

Цінність навчання для Юлії була не лише у знаннях. Важливою стала й спільнота тренерів, із якими можна було обговорювати схожі проблеми та обмінюватися досвідом. Частина учасників продовжує ділитися інформацією й після завершення курсу.

«Класно, що можна познайомитися з тренерами, яких у звичайному житті не зустрічаєш. Це не просто навчання, а ще й відчуття, що ти не один у своїх питаннях. Для тренера це дуже важливо.»

Від навчання до власного майстер-класу

Одним із завдань у межах проєкту було провести майстер-клас у своєму місті. Для Юлії вже сама необхідність виступити перед іншими тренерами стала новим психологічним викликом. Раніше вона цього не робила, а аудиторія добре розуміла специфіку тенісу.

Темою майстер-класу Юлія обрала постановку цілей.

Важливо не просто ставити загальне “хочу краще грати”, а розуміти, на чому фокусуватися, як навчити цього дітей і як пояснити батькам, куди ми рухаємося.

Курс охоплював різні види спорту, тому під час підготовки до майстер-класу Юлії потрібно було перенести отримані знання безпосередньо в теніс. Вона називає це своєрідною контрольною роботою після навчання: потрібно було ще раз усе осмислити й зрозуміти, як застосовувати на практиці.

Найскладнішим виявилося не просто розповісти про постановку цілей, а показати, як із нею працювати. Юлія провела для тренерів тестування, яке вони могли згодом використати зі своїми учнями. Після зустрічі з’явилася й ідея провести схожий захід для батьків — щоб вони краще розуміли роботу тренера, власні очікування та могли разом визначати, куди рухається дитина.

Чого бракує українським тренерам

Говорячи про дитячий теніс в Україні, Юлія насамперед звертає увагу на потребу в системній підтримці. За її спостереженнями, дівчат у тенісі залишається досить багато, тоді як серед хлопців учасників іноді бракує навіть для формування турнірних сіток. Одним із можливих рішень вона бачить сильні спортивні школи або систему відбору, яка допомагала б знаходити перспективних дітей і частково підтримувати їхні родини, адже теніс потребує значних витрат.

Ще одна проблема — інфраструктура. Влітку в Черкасах у теніс грає багато людей, але взимку можливостей значно менше через нестачу критих кортів. «Є три корти на “Селені” і ще два в місті, але ті два ми ділимо з легкою атлетикою, бо це їхній зал. Повноцінний тренувальний процес зі спортсменом у таких умовах побудувати дуже важко».

Паралельно Юлія спостерігає за швидким розвитком паделу. З погляду бізнесу вона розуміє його привабливість: на площі одного тенісного корту можна розмістити кілька майданчиків і прийняти більше гравців. Але як тренерці з тенісу їй хотілося б, щоб більше уваги отримував і її вид спорту.

Окремо Юлія говорить про міжнародний досвід для українських тренерів. Минулої осені вона їздила на триденну всесвітню конференцію для тренерів у Литві й побачила, як федерації та клуби інших країн формують команди й інвестують у навчання своїх фахівців. Українська група оплачувала участь самостійно, що дивувало колег з інших країн.

Хотілося б, щоб до нас приїжджали спікери з інших федерацій, щоб були хоча б короткі навчальні події на один-два дні. Це і обмін досвідом, і підтримка, і мотивація під час війни. Важливо відчувати, що про нас не забули, що ми не стоїмо на місці й усе одно розвиваємося.

Юлія підтримує й ідею інвестувати не лише у спортсменів, а й у тренерів. Їй хотілося б бачити більше можливостей для стажувань та обміну досвідом, а саме навчання вибудовувати відповідно до віку й рівня спортсменів: окремо для роботи з дітьми до 14 років, потім із гравцями 16–18 років і дорослими.

Більше знань — більше способів допомогти

Юлія вважає, що поширення знань зі спортивної психології може підвищувати кваліфікацію тренерів, а разом із нею — рівень спортсменів. Вона хотіла б бачити більше тренерських шкіл, різних підходів і конкуренції, а також зрозумілу систему сертифікації. За її словами, коли дитина спочатку потрапляє до некваліфікованого тренера, згодом доводиться витрачати час на перенавчання й виправлення прогалин у технічній та психологічній підготовці.

Сам курс Юлія описує одним словом — «інформативно». Для неї його цінність полягає ще й у тому, що навчання не завершується разом з останньою лекцією: воно спонукає далі шукати інформацію, розвиватися й перевіряти нові підходи на тренуваннях.

Тренерам, які сумніваються, чи потрібна їм спортивна психологія, Юлія радить пройти таке навчання. «Він допомагає краще зрозуміти людину або дитину, з якою ти працюєш: знайти спільну мову, десь підбадьорити, десь налаштувати на боротьбу, десь зрозуміти її біль у конкретний момент».

Для неї важливо мати інструменти, які допомагають помічати зміни у стані спортсмена, реагувати на них і підтримувати дитину. Що більше інформації має тренер, то легше йому працювати не лише зі спортсменами та їхніми батьками, а й із собою.

Для мене спортивна психологія — це не окрема теорія поруч із тенісом. Це спосіб краще бачити дитину на корті: коли вона боїться, коли закривається, коли потребує підтримки або просто спокійного дорослого поруч.

І одна з головних речей, які Юлія забрала із цього досвіду, звучить просто: «Коли тренер спокійний, діти це відчувають».