«Я зрозуміла, що без тенісу мені постійно чогось бракує»: історія тренерки-амбасадорки Неоніли Марущак

8 хв читання

У цьому циклі матеріалів ми розповідаємо історії людей, які долучаються до проєктів Фонду Марти Костюк. Цього разу знайомимо вас з Неонілою Марущак — тренеркою-амбасадоркою проєкту «Шкільний матч-пойнт», яка допомагає дітям відкривати для себе теніс.

Коли Неоніла вперше прийшла на теніс, вона навіть не знала, що це за спорт. У її місті секції не було, тому на тренування доводилося їздити в інше місто. Там вона вперше побачила старших дітей, які вже добре грали: «Я дивилася на них і думала: хочу колись теж так».

Сьогодні Неонілі двадцять років. Вона професійно грає в теніс, працює тренеркою, судить турніри й навчає дітей та дорослих. «Усе, що пов’язане з тенісом, — це про мене», — усміхається вона.

А почалося все з рішення тата. Він дуже любить спорт, особливо футбол, і хотів, щоб доньки теж займалися спортом. Але футбол для них не розглядав, тож одного дня привів їх на теніс. Так випадковий вибір залишився з Неонілою вже на чотирнадцять років.

Від першого м’яча до рішення повернутися до тенісу

Перше тренування вона пам’ятає досі. Тренер дав їй ракетку, м’яч і сказав: «Спробуй набити два рази». Не виходило. Вона пробувала ще. І ще. Здається, майже все тренування тоді минуло саме за цим.

Потім вдома тато й сестра підкидали їй м’яч, а Неоніла намагалася влучити по ньому ракеткою. І одного разу нарешті вдалося. «Я була така щаслива», — згадує Неоніла. З таких маленьких перемог іноді й починається велика любов до спорту.

Одного разу Неоніла вирішила спробувати інший шлях. Вона поїхала навчатися до Словаччини на ІТ-спеціальність. Але минуло лише два місяці: «Я зрозуміла, що мені дуже бракує тенісу».

Вона знайшла місцевий клуб, попросила тренера дозволити їй пограти й почала приходити на корт. У той період їй також дуже бракувало дому.

«Я приходила на корт, згадувала своїх друзів, своє місто. І тоді зрозуміла, що хочу повернутися й займатися тим, що люблю.»

Після цього свого рішення Неоніла вже не змінювала.

«У моїй школі дівчата просто сиділи на лавці»

Проєкт «Шкільний матч-пойнт» одразу відгукнувся Неонілі. Вона згадала власні уроки фізкультури: «У нас хлопці грали у футбол, а дівчата просто сиділи на лавці».

Спочатку вона навіть не уявляла, як можна проводити заняття з тенісу у звичайній шкільній спортивній залі. Але вже після перших уроків зрозуміла: це працює. Для багатьох дітей такі заняття стають першою можливістю взяти до рук тенісну ракетку.

Найбільше Неонілі запам’ятався хлопчик із ДЦП. Йому було важко навіть тримати ракетку, але він не здавався. Зрештою йому вдалося кілька разів набити м’яч, а потім він попросив пограти разом з однокласниками. Вчителька, яка його супроводжувала, теж стала з ним у пару.

«Після заняття він казав, що хоче, щоб я ще приходила. Щоб у них ще був теніс.» Цей момент Неоніла називає найемоційнішим за весь час роботи у проєкті.

Працювати з такою кількістю дітей спочатку було незвично й для самої Неоніли. Зазвичай вона тренує невеликі групи — приблизно по десять людей. У школі все було інакше: тридцять дітей, два класи й один спортивний зал. «Спочатку був невеликий шок», — усміхається вона.

Поступово Неоніла знайшла підхід. Найбільше дітям подобалося, коли після вправ можна було перейти до гри. Тож естафети, невеликі змагання й гра через сітку ставали найочікуванішою частиною заняття.

На початку не всі одразу були готові долучатися. Хтось соромився, хтось просто спостерігав. Особливо це було помітно серед старших школярів. «Спочатку вони сидять на лавці. А коли бачать, що вже граємо через сітку, одразу: “Я теж хочу!”»

Тоді, каже Неоніла, починається найцікавіше. Дитину вже не потрібно переконувати — вона сама хоче взяти ракетку й спробувати. Після занять частина дітей прийшла до Неоніли вже в секцію. Дехто займається тенісом понад пів року.

«Найважливіше — щоб це було твоє бажання»

Неоніла добре знає, що теніс буває непростим. Бувають поразки. Бувають дні, коли не хочеться йти на тренування. Бували вони й у неї. Тому своїм учням вона завжди повторює одну думку: «Треба отримувати задоволення від тенісу. Це має бути твоє бажання, а не бажання мами чи тата».

Не всі діти, які вперше беруть ракетку на заняттях «Шкільного матч-пойнту», стануть професійними спортсменами. Але Неоніла й не ставить перед собою такого завдання. Для неї набагато важливіше, щоб дитина відкрила для себе новий вид спорту й зрозуміла: теніс — це не щось далеке й недосяжне.

Я сподіваюся, що після наших занять вони хоча б раз зіграють на справжньому корті, а не лише в спортивній залі.

За роки тренерської роботи Неоніла бачила різних дітей. Були ті, хто мав талант, ті, хто швидко прогресував, і ті, хто одного дня просто переставав приходити. «Я знаю багато дітей, які дуже добре грали до чотирнадцяти чи шістнадцяти років. Потім вони просто залишили теніс».

Через це вона майже ніколи не говорить своїм учням про перемоги. Натомість постійно повторює: «Це має бути твоє бажання, а не бажання мами чи тата». Адже коли зникає власне бажання грати, одного таланту недостатньо.

Неоніла сміється, що в тенісі емоцій вистачає всім, іноді навіть дорослим. Після одного турніру її подруга Настя програла матч і сказала: «Усе. Більше не граю. Продавай мою ракетку». Наступного дня вони вже разом сміялися з цієї історії. «Таке буває майже в кожного», — каже Неоніла.

У цьому, за словами Неоніли, і проявляється психологічна сторона тенісу. Бувають дні, коли краще просто відпочити, а потім повернутися на корт із новими силами.

Зустрітися через кілька років

Неоніла не знає, скільки дітей з проєкту «Шкільний матч-пойнт» зрештою оберуть теніс. Можливо, одиниці, а можливо, значно більше. Але мріє вона про інше: колись випадково зустріти когось із них і почути просту фразу: «Пам’ятаєте? Після того уроку я прийшов на теніс».

Для Неоніли це означатиме, що все було недарма.